«Горицвіт — квітка гірська». Част. 2. Богдан Радиш-Маринюк

Минуло кілька місяців, Параска, за зароблені у лісгоспі гроші, купила собі простенький фотоапарат та начиння до нього. Така краса неймовірна була довкола, що важко було дівчині утриматись від того, щоб не фотографувати ту красу. За решту грошей, що залишалися, вибрала для сестрички тоненьку, голубувату фустинку, мамі для кухарства — кілька коробок сірників та пачку дефіцитної солі, з-під прилавка… А щоб дєдя не смалив свої негонорові тютюнові скрутки, закручені в «папірки» з компартійної газети «Прикарпатська правда», купила пачечку сигарет «Айстра». Ото і все, за кількамісячну зарплатню… Собі навіть на цукерок не залишилося… Цукерки дівчина любила і навіть мріяла про них, як візьме першу зарплату, але… «Цокєркє — то ньи хліб… Куп’ю собі з инчої зарплати», — заспокоїла себе Параска. З роботи вона іноді приносила кілька листків жовтуватого машинописного паперу, випроханого в секретарки, або кілька листків списаних уже з одного боку… Тішилася тим, що має бодай якийсь папір, аби на ньому писати, або малювати. Так починалася її творчість: записування того, що зберігала в пам’яті ще з часу перебування в ув’язненні… Паперу, паперу!.. Кожен клаптик для Параски тоді був на вагу золота…


—    То тьи на папіркє дєдьиви, на курінє приносиш той папір? — запитувала не раз Василина, коли бачила пару листків у руках.
—    Ні!.. То я буду на нім писатьи…
—    Шо будиш писатьи?..
—    А тьи ньи будь таков цікавов, — посміхаючись, аби не образити сестру, відповідала Параска.
—    А про мене напишеш?..
— ?!
Будучи якось біля дєдивої кузні пізно увечір, Параска попросила дєдю, трохи ніяковіючи:
—    Дєдьику!.. Шо я вас хотіла би попроситьи… Але ви ньи гнівайтиси… Я хотіла вас попроситьи… Аби ви тут, коло кузні, збудували для мене сєкьий-такьий притулочьок… Я хотіла би цисе вас попроситьи… Адьи…
—    Нашо тото тобі, Паютко? Га? Нашо?.. Та то шо, хатьи нима? Ци — шо?.. Та нас у хаті троє… Ми шо ньи помістьимоси у хаті?.. Та ньи були-сми вкупці кілко років… А типер — на тобі… Ану подумай добре собі… Ми двоє з мамов старіємо… Ми шшє трохє, тьий… Васютка пишла у инче село… А хата, шо порожна буде?
—    старався переконувати доньку Штефан.
— Дєдьику, ньи буди порожна хата нашя… Боже бороньи, аби я ждала на то… Вам обом житьи тьий житьи, дєдю. Я буду Богови молитьиси, єк и типер молюси, аби свєтенькьий тримав вас у здоров’ю шшє багато років, бо… Шо ми без вас варті… — майже крізь сльози вимовила Параска, — я хотіла би… Я хотіла би матьи свій, хоть маленькьий, кутьичьок, аби малюватьи… Малюватьи й писатьи… Бо то, видко, на то воля

Божя… Славитьи мир Божий тьий красу цису нашу, видко, то мені сужено…
Штефан довго не розповідав дружині про Парасчині наміри, про розмову з ним дочки.
Але через деякий час коло кузні з’явилося кілька кругляків смереки.
—    А хто то натєгав, до кузні тьих ковбків, — спитала Штефана дружина.
—    Та… То… — не встиг Штефан до кінця сказати те, що хотів сказати, як Ганна продовжила:
—    А нашо тобі тото?..
—    Та траба, Ганусько, траба… І він аж тоді розказав про прохання Парасчине.
—    А тьи чьо ньи розказав мені про то борше?
—    Та бо… Я думав, шо дьитина шош змінит утому…
Гадав, шо передумає… Але вижу, шо — ні…
—    А то шо?.. Тісно уже нам би було в одній хаті, га?.. — сказала Ганна, а по щоках побігли сльози. Розплакавшись голосно, Ганна побігла до хати…
—    Тьий я так кажу… — відповів Штефан вдогін дружині, але вона вже того не чула, — і я так казав…
Коли Штефан розповів дружині про причину того, чому Параска хоче відокремитись, Ганна, ніби згодилася з бажанням доньки. Ніби згодилася… А підсвідомо…
Параска теж підсвідомо не могла простити поступку родичів, особливо мами, що не зберегла адреси дорогої для неї людини…
—    Видко, шо дівчіна нагніваласи за тот лист… — думала Ганна.

—    А єк ви думали, мамко?.. — відповідала в думках Параска, наче читаючи материнські думки…
Натягавши перед кузнею трохи матеріалу: то виписаного в лісгоспі, то заробленого в селі, то позиченого в родини, Штефан взявся за будівництво невеличкої хатчини для Параски, приєднавши для цього і приміщення кузні. Всі роботи з будівництва робив сам. Сам, бо був, як казали в селі, — «майстер над майстрами»… Коли будівництво було завершено, то хатка на горбку здалеку здавалася «теремком» із казок, котрі в дитинстві дуже любила Параска. Хто йшов долиною, то не міг налюбуватися тою хатиною, ще не опорядженою, але зведеною й накритою свіжими драницями. Параска тішилася тим «теремком», що подібний був до маленької гуцульської скриньки різьбленої, що хтось, навмисне, залишив на горбку… Дівчина не знала, як надякуватися дєдиви за те, що він зробив для неї.
Наступного року, як настали перші позимові дні і лиш трошки потепліло, Параска вже сама ліскує стіни та стелю хатини. Обрізки з дощок, високі стебла осоки, що поруч в болотній видолині, — все це вона використовує для ліскування хати. Дєдя, а може, й мамка та Василина, теж поможуть хоч трошки. «Коби Бог поміг діждатьи того чєсу, єк хатка буде уже й поліплена, й побілена… Тото буду тішитьиси хатков-«опритульков»,
—    мріяла Параска. Пізніше напише:
«Хатинонько — опритульна, Кілько в тобі жила,
То все в тобі Мир Поезії З любов’ю творила».

Але то буде пізніше, вже на схилі літ… А тепер… А тепер, коли лиш завесніло, Параска взялася за опорядження хатини. Від темна до темна трудилася. З роботи навіть розрахувалася… Весна забуяла. Забіліли то тут, то там у ближньому лісі черешні. Забриніли струмки, збігаючи вдолину, наче переганяли один одного. Черемош вдолині запінився, купаючи в каламутних водах повені зеленіючі вершечки кущів, що нахилилися до води. Коло каменя-плити, де, за переказами, любив відпочивати Олекса Довбуш з опришками по дорозі до Жаб’я і далі, теж задзвенів невеличкий струмок, що оживав тут щовесни. Жив той струмок доти, доки жив високо в горах останній сніг. А коли сніг зникав, то зникав і струмок біля кам’яної плити. Зникав до наступної весни… Він, той невеличкий струмок, знаючи свій короткий вік, наче хотів натішитися тим, що він є на світі, що його, хоч і ненадовго, народив сніг. Він жебонів, ніби дзеленчав у невидимі весняні дзвінки, перестрибував через камінці, кружляв, наче танцював від радості, разом зі стеблиною, чи сухою травиною на невеличких виємках, що були на його шляху. І біг доти, доки його не підхоплював на свої хвилі-буруни розбурханий Черемош… Параска, як і тоді, в лісі, коли йшла на роботу, прибігала до того струмка, знаючи,
що він скоро зникне, хотіла налюбуватися ним, його перестрибуванням через гірські камінці, його пустощами, як пустощами малого хлопчини. «Ий!.. Най робота трошкє зачєкає… Най зачєкає… Докьи я поговорю з цим ручєйком… Він сараку ньи знає, шо жиє, докьи жиє шшє сніг… Ньи буде у верьхах снігу, то й

єго… ньи буде…» — думала Параска, схилившись низько над струмком. Ловила його руками, а він, як і той, що був по дорозі на роботу, втікав поміж пальцями, під долонями…
У новій Парасчиній хаті ще вікон не було, дверей
—    теж… «Без викон, без дверий — повна хата людьий», — згадала тепер Параска загадку, вичитану нею ще в далекому дитинстві… «Загадка… — подумала Параска, — а житє — то хіба, адьи, ньи загадка? И камінь Довбушя — загадка… И той ручєйочьок… І цисі гори, де смерекьи, єк дьивні птахє зеленьими крилами при вітрі махают, гейби хочют злетітьи… Тьий земличьку понестьи геш попид хмарами — то також загадочьне… Усе тут загадочьне, на цему світі… И нихто ньи годен того розгадати… То знає лиш одьин Господь-Бог…» — думала Параска, збираючи смерекові тріски після дєдивого майстрування. Збирала на купку тріски, збирала докупки думки… А вони, думки, не давалися докупки зібрати… Одна поперед одної бігли… «Тотьи веснєні співунчікє ньи дают думати… Так одно поперед одного стараютси… А то шшє й зазулька собі хочє… Одно поперед одного… А зазулька комус рокє віщює… Адьи знов: «Ку-ку, ку-ку, ку-ку». То так само — загадка… Божечьку, єк давно я ньи слухала весну, хто би тото знав нашо то у хаті викна тьий двері робитьи? Єкби ньи викна тьий двері, то слухала би людьина цисі пташкові співи… Най би собі усе співало… Єкби ньи злодії та люта звірина, то най би собі було «Без викон й без дверий». Тьий най би людьий повна хата була… Але би було людий добрих тьий порєдних. О! О!.. — знов…

То, видко зазуличь зазульку д’собі кличє… А, може, мавка… То так співає собі у лісі, єк чєше вітром та росов свою косу русєву… Боже, єкьий то світ благосньий та смирньий сотворив Тьи… Ньи налюбувавбиси ньим… Така краса, а людьина ньи має коли на тото подьивитьиси… Бо нима коли. Усе кудас квапимоси, а цися краса біжит попри нас тьий зньикає вид нас… Тьий ми зньикаємо… Е… Ні!.. Ми зньикаємо, а краса лишєєси… Лишєєси, бо в’на вічьна… Йой!.. Шош задумаласи я забагато… Агій! Родьичі будут думати, шо я так забариласи. В’ни вже, може, і спатьи полєгали, але ньи сп’є: ждут аби я прийшла… А я собі задумаласи була тьий… Адьи, єкби ньи тото, шо траба йтьи д’хаті, то лєгла би-м на цисі трісочькє, шо у мішечьку, тьий би уснула видразу, бо чюю, що гет си змучіла, тьий чєс уже пізний, відий… Траба йтьи д’хаті, бо родьичі такє чєкают тьий, відий, ньи сплє чєриз мене…»
Чим ближче було до закінчення порядкування всередині Парасчиної хатини, тим більше вона віддалялася від хати батьківської. Вона тепер майже увесь час перебувала у своїй. Там їй роботи, на одні руки, було так багато, що й сили не було йти до батьків. А коли йшла, щоб не гнівалися, наніч до хати батьківської, то не хотілося й ложки до рук брати, хоч була голодною.
—    Бери, Парасочько, попоїж, бери солоденька… — просила мама.
—    Я шош ньи голодна… — відповідала Параска… Тої ночі у батьківській хаті Парасці приснився сон. Сниться їй, що бреде вона високими, аж під бороду, травами. Бреде, а трави спутують її руки й ноги, не да-

ють ступити кроку, поворухнутися. Дівчина старається вирватися з тих пут, бо дуже хоче дійти до своєї хатинки, що зовсім недалечко на горбку, а трава її не пускає… Далі сниться, що в неї над самою головою з’явилася біла хмара… Але то не біла хмара, а велика-велика біла зозуля з чорними крильми. Зозуля та вже перед самим Парасчиним носом, так близько вже, що вона побачила її єдине око над самим дзьобом… Зозуля та раптом збила великими чорними крильми й закувала. Закувала так голосно, що аж трава захиталася й вмлі ока стала низькою, нижчою колін… Коли третій раз закувала зозуля, трава геть відпустила Парасчині ноги… Наближаючись до своєї хатини, тепер уже вільними ногами, побачила в долині жінку в білому вбранні, що жестами обох рук кликала її до себе. Коли та жінка підбігла ближче, Параска впізнала в ній свою маму…
—    Шо, мамко? Шо сталоси?.. Шо-о?..
—    Адьи, бігом, до рікє!.. Біжи бігом!..
—    А шо там, мамко?..
—    Та біжи, кажу, бігом! Тьий уздриш…
Коли прибігла до ріки, то побачила: серединою Черемоша, проти бурхливої, каламутної течії, переступаючи через велетенське каміння, йде чоловік… Йде він серединою ріки, а велика вода перед ним розступається, залишається тільки каміння… Чоловік той зодягнений у гуцульську одежину, добре видно на його плечі опущений бік червоного сардака. А на голові в нього велика крисаня, закосичена павиними пір’їнами, що осявають все довкола… Оперізує того, що йде проти бурхливої течії, блискучий широкий черес…

Коли той чоловік порівнявся з Параскою, що стояла на березі ріки, вона впізнала в ньому свого художника, котрому не написала листа на його домашню адресу, як домовилися, ще перебуваючи у Спаському спецтаборі…
—    Ва-а-н-н-о-о?!.. Иванку-у-у!.. — вигукнула щосили Параска… Але він не почув її голосу… Ньи хотів чютьи-и… Ньи хотів… И-и-в-ан-ку-у!.. — ще раз крикнула йому Параска, але він проминув, переступаючи через велике каміння… — Пишов… Навіть ньи подьививси у мій бік… Нагнівавси… А я ньи винна тому… Я ньи винна!..»
«Я ньи винна!» — Параска так голосно прокричала у сні, що від того прокинулась мама.
—    Шо тобі, Парасочько?.. Тобі шош сньилоси? Га?.. Тобі снилоси катовані у тюрмі?.. Ий, Боже-Боже… Ньи годна тото забутьи… Навіть до сну приходьит тото катуванє… Бідна моя… — гладила голівку Парасчину мама, заспокоюючи її тремтячу й стривожену…
—    Шо тобі, Парасочько, сньилоси, шо тебе катуют у тюрмі?.. — ще раз перепитала.
—    Ні, ні!.. — відповіла Параска, протираючи сонні очі кулачками обох рук.
—    А я подумала, шо…
—    Ой, я заспала!.. Я гет заспаласи — спохопилась Параска, глянувши на годинник з намальованим зеленим котом…
—    Спанєчько — на здоров’єчько… Хто cпит, той сньит… Хто спит, то їстьи ньи просит… Спатьи — ньи оратьи, — посипала мама приповідками, аби заспокої-

ти Параску, що квапилася кудись, заспавши трохи. Парасчина рука навіть не потягнулася до рушничка на столі, під яким, вона знала, є щось перекусити… Вибігла з хати й побігла вдолину, до села. Там, на іншому краю села, чекала на Параску старенька самотність, котрій вона зчаста помагала. Та старенька гуцулка захопила Параску своїми старовіцькими розповідями, які чула ще від свого діда, чи й прадіда. Параска слухала, бувало, ті розповіді й запам’ятовувала, аби потому їх записати. То одне, то інше помагала Параска не одній старій жінці в селі, маючи від того велике душевне й духовне задоволення… А сільські молодиці, тим часом журилися:
—    Адьи, Штефанова Парасочька така робітна та гожя… А шєстя ньи має…
—    Ий-й! Та в’на шшє молода… Тьий собі пару шшє найде… Ньи журітси!..
А Пapacкa, тим часом, розривалася між роботою на власній будові і біганням, хоч на годину-дві, до старих, самотніх жінок в селі, що чекали на її допомогу. Особливо багато часу витрачала дівчина на ту стареньку гуцулку, що після смерті єдиної, ще незаміжньої, дочки зосталася сама-саміська… Та стара жінка так привикла до Параски, що любила її, як рідну дочку.
«Парасочько, дьитинко моя, тьи мені, єк рідна донечька… Єк дьив’юcи на тебе, то ніби див’юси на ню… У неї, покійної, навіть личько було, єк у тебе… І очі, і постава… Ну так, гейби ви собісестричками…» — заплакала старенька… Коли Параска пізніми вечорами поверталася до батьківської хати, всі уже спали…

Щоб не розбудити батьків, не лягала на ліжко, а на широку лаву під вікном, поклавши собі під голову кулачок… Коли не зовсім стомленою приходила наніч до батьківської хати, то допізна писала, писала… Назбиралася вже тоді чималенька купка різних списаних нею паперів. Задуми малюнків носила в пам’яті, здебільшого… Не хотіла довго сидіти вечорами за писанням, аби не заважати батькам відпочивати, що теж наробляться коло господарки за цілий день…
«Ой, Боженьку, коби уже бутьи у своїй хатчині, то тогдьи… Адьи, можу собі навіть замкнутьиси удньину, тьий… Хоть на цілу добу замкнутьиси… Бо кортьит записатьи то, шо шшє з лагерю пам’єтаю… А то, шо понарозказувала тота самотна?.. А шшє то, шо инчі оповідали, навіть — мамка… Ий, кілко то всего мудрого помежи людьми є… А єк тото ньи буде никєм записано, тo гет пропаде… А то все вартує, аби записатьи, аби то пишло далі… Аби ньи вмерло… Ий, коби вже борше у хатьинці бутьи, у притульці… Поможи мені, Боже, тьий людим добрим!..» — повторювала часто Параска. Вже тоді з’явилося кілька молитов, окрім тих, що носила в пам’яті ще з часу ув’язнення.
Коли її хатина запахла свіжим вапном, коли стіни засяяли білими крильми, а сама хатка вийшла кращою від тої, що приснилася, Параска зібрала своє нехитре майно: купку паперів, фотоапарат й начиння до нього, стару авторучку, подаровану їй «бабушкой Марієй» з Ленінграда, подушку та ліжник, подаровані мамою до нової хати, і перебралася до своєї «опритульки»… Перебралась увечір і полегшено зітхнула: «Дєкую тобі,

Божечьку, шо поміг мені бутьи самій зи собов… Дєкую, тьий простьи мене… Я ньи скривдьила родьичів ньи ділом, ани помислом… Типер мине охопит дух творчьости… Дух Поезії, єк собі мрієла… Поможи мені, Царю Небесний! Свєта моя Заступнице небесна, Діво Маріє…» Параска сиділа на хатньому порозі спокійна і якась, здавалося, блаженна… На неї з приязню, як їй здавалося, дивилися гори, оповиті якимось особливим зоряним світлом. Смepeки з вершини найвищої гори навпроти, здавалося, бігли-збігали до неї. Три берізки недалеко від хатини, наче три дівчинки в білих сорочечках також бігли до хати… Було тихо надворі. Тихо, лиш чути було внизу понад Черемошем, голоси кількох хлопців, що поверталися з клубу, або з буфету:
«Ой іду я горі селом Тьий собі гадаю,
Шo до свої гуцулочькє Повернутьи маю…
В неї хата мальована, Шшє й коло дороги.
Хоть ньи рад-бих повертатьи, Повертают ноги…»
То були, може, найкращі, найщасливіші хвилини ще короткого, але вже й довгого мученицького Парасчиного життя… «Гори мої, гори, єке то шєстє бутьи коло вас… Гори золотенькі…» В голові паморочилося від втоми, а, може, від хвилинного щастя… Слухала, про що говорить ліс… Та й так заслухалася, так вколисали смереки своїм шумом, що ледве не заснула у тій вечірній зоряній колисці… Хотілося сидіти й сидіти,

оповитій якимось дивним спокоєм і блаженством, хоч цілу ніч. Та ставало все прохолодніше, втома знала своє: боліли руки, терпли обморожені колись ноги, ставали важкими, наче наливалися оловом, повіки, змикалися очі… «Отче наш, шо єси на небесах», — почала молитися Параска, ледве зайшовши в хату. Почала молитися, а вуста ледве ворушилися… Стоячи на колінах перед іконою, котру подарували до нової хати батьки, не зчулася, як повалилася на мамин ліжник з веретою, що були біля ліжечка… І тіло попливло в невидимому човні по невидимому морю. Попливло…
—    Адьи! Біда!..
— А — шо?..
—    Та з Парасков Штефановов шош сталоси…
—    И-и-й! Та шо сталоси?
—    Адьи!.. Три дньи уже ньи видко дівчіньи коло хатьи… Из хатьи ньи виходьит уже…
—    Штьири дньи, кажут, шо ньи виходьит…
—    А шо родьичі?
—    Та, прийдут пид двері усе, а то хатчєна замкнена… Уперед думали, шо дьитьина дес у селі, єкшо днина. А єк уночє, то думают, шо спит…
—    Ий, Боже! А то шо могло би бутьи?..
—    Та Штефан пишов по міліціянта, тьий… Бо аби, ньи дай Боже… Парасочька ньи стратьиласи… Усе шош ходьила задумана, тьий задумана…
—    Агій на вас!
—    Агій — ньи агій, а траба шош робитьи…
Таку розмову під Парасчиною хатиною завели кілька жінок, що були сусідами з розкиданих пагорбами хаток.

Ганна та Василинка, що були тут, з гуртом жінок, мовчали. Василинка, спершись мамі на плече, ревно плакала. Ганна закрила очі хустиною і тільки важко схлипувала… Чекали всі разом дільничного міліціонера та когось із сільради…
—    Ану, розступітси! Відійдіт трошки…
—    Та ми…
Дільничний підійшов до дверей, попробував клямку, а потому став гримати в двері.
Дві, або три жінки збуджено ходили попід вікна, заглядаючи в хату крізь не до кінця заслонену фіранку:
—    Адьи, лежит!.. Лежит… — майже вигукнула одна з жінок.
—    Де тьи видьиш, шо лежит?..
—    Та генде… Коло лужка…
Василинка з Ганною тепер ридали вже. То було навіть не ридання, а крик, подібний на дитячий писк… Серед двох сусідок, що стояли трохи осторонь пролунало:
—    И-и-й!.. Та то, видко, шо дівчіна такьи стратьиласи… Я казала, шо…
—    Агій на вас!.. Розкудкудакалиси, Марі…
—    Ану гримайте шшє — сказала жінка, що стояла коло самого міліціянта — гримайте! Але шшє дужче, гримніт! Шшє раз!..
Яке то було здивування у всіх тут присутніх, коли після чергового гримання у двері та гримання, потому, у віконну шибку, відчинилися надвірні двері хатини й на порозі стала босоніж з розкуйовдженим волоссям ще сонна Параска…

—    Шо сталоси?! — спитала вона, здивована, протираючи очі, — шо?.. Га-а?.. — продовжувала Параска, здивовано оглядаючи коло своєї хатини гурт людей, між котрими були її родичі й міліціонер, — направду, шо то сталоси?!
—    Ничьо, ничьо ньи сталоси… — заспокоював Параску дєдя, — ничьо, ничьо… Добре, шо добре скінчєлоси…
—    Та скажіт, шо си стало?.. — була невгамовною Параска.
Всі, хто стояв тут, тільки переглянулися між собою, бачачи одне в одного тільки щиру посмішку на вустах.
—    А, єкьий согодне день? — наче сама у себе, спитала Параска охриплим голосом, бачачи, що щось тут не так…
—    Чєтверь, Парасочько, чєтверь… — відповів Штефан.
—    Чєтверь, чєтверь согодне зраня, — підтвердив хтось із гурту.
—    Ньи може бутьи, бо… Бо, єк я пишла спатьи, то було гет увечір у понидівнок… Так-так!.. То був понидівнок… То, шо я три дньи спала?.. Та то ви жертуєти. Того ньи може бутьи, аби…
—    Може, може бутьи, Парасочько… Може… Бо — є… — відповів Штефан, тепер трохи повеселівши.
—    Гм-м… А єк я спатьи йшла… То тогдьи був понидівнок. Так-так!.. Тогдьи був поньидівнок, бо тімую шо… То був файньий собі, шшє теплий вечірочьок… Тактак… Ий, Божечьку… А чьо міліцію кликали?.. — не могла вгомонитися Параска.

—    Та, єк то — нашшо?.. Та мало шо…, адьи, — пояснив Штефан, — думаємо: хата замкнена, а тибе ньи видко надворі. Спочєтку гадали, шо у село пишла… Але потому… Хто то знав…, шо у тебе спанє таке довге?.. Хто то знав… — наче оправдовувався перед дочкою Штефан, — и-и-й! Най на тому си кєкне… А ви, сусідьи, вибачєйти… Тьий дєкую…
—    Ничьо, ничьо, Штефанку, — ничьо… Добре, шо добре… — сказала котрась із жінок.
—    Спанєчько — то до здоров’єчька… — обізвалася сестра Василина, що досі не відпускала Параску з міцних обіймів, — то до здоров’єчька…
Дільничний задоволений тим, що все так закінчилося, а ще задоволений тим, що лише він зумів розбудити, як він потому висловлювався, «спящую красавіцу»… — подався далі на службу. Всі, хто був біля хатчини, розійшлися. Розійшлися… А Параска ще довго, трохи стривожена, трохи зніяковіла, стояла на порозі своєї хатини. Стояла й думала собі: «За усі рокє спаласми. За усі рокє ниволі… Геш ньи віритси, шо так довго мож спатьи… Геш ньи віритси… І навіть ничьо ньи присньилоси… За усі рокьи…»
Та стара гуцулка, до котрої, як до рідної, звикла Параска, все частіше тепер стала розповідати різні історії, трафунки, як казала стара, що ставалися з її далекими й не дуже далекими предками угорах, в древніх, захаращених лісах за полонинами. Парасці було цікаво слухати співучу мову цієї жінки, мудрої і водночас скривдженої долею. «Житє, Парасочько, — то довга і широка ньива… Широка, але ньи така вже й довга, Па-

расочько… Єк хто уміє подьивитьиси, єка то та ньивка широка, то то є шєслива людьина… Єк хто уміє подьивитьиси на тоту широту, то годин уздрітьи, єкі урожаї тота ньивка колосит для радостьи, для добра, для красот усєкьих… А єкшо людьина того ньи хочет видітьи, то в’на має сліпу душу, Парасочько…»
Одного разу, розповідаючи про ті трафунки свого діда, що з ним ставалися, особливо при літуванні на полонині, та старенька оповідала Парасці: «Дідо мій казав, шо на свої очі, одного разу, видів, адьи, чюгайстера у високому лісі за полоньинов… Казав, шо єкос було так, шо йшов вин шукатьи коний, шо загубилиси… А дідо знав, шо за тоту пропажу ґазда може єго вигнатьи з полоньинкє, або шшє добре вибитьи, ци шош инче вдієтьи… Тому дідо мав, адьи, страх. Виликий страх мав… Тьий пишов сам шукатьи тотьих коньиків полоньинскєх… Розказував дідо, шо йшов тьий ішов… А зайшов у старий, густьий ліс, гей би то були лісові дебрі… Зайшов у тот ліс такьий високьий та темньий, шо єму геш пудно вид того стало… Дьивитси з-за одного грубого дерева тьий видьит, шо шош так скачє, так скачє довкола трьох сухєх дирев, шо геш ватра пид ногами у него робитси… Дідо спочєтку подумав, шо то медвідь так скачє там… Казав дід, шо єму геш волосі на голові сторцом стало тьий шєпка з голови излетіла… Ає… Дьивитси дідо далі, тьий видьит, шо тото ньи медвідь там скачє… А то так скачє чьоловік такьий високьий та кудлатьий, щєзло би… Так тот скачє та виданцовує коло тьих сухєх, високєх та грубих дерев, шо геш ватра з-пид єго великєх ніг палахкотьит… Дід роз-

казував, шо коний так і ньи найшли. Видко, шо тьих коньий украли мадярскі циганьи, шо того лиш чєкали… Діда ґазда такі вигнав из полоньинкє… Ає… Хоть дідо мій, — розповідала далі гуцулка, — був високий та моцньий такий, шо навіть одного разуоднов руков медведя у полонинці звалив, а… того чюгайстера напудьивси… Ає, Парасочько, ає…»
А ще розповідала Парасці та старенька, але це вже було іншим разом, про те, як її дідо в Австрійській армії служив та й був на війні. Як її дідо зміг утуманити своїми хитрощами, цілу«ровту» ворожого війська, захопивши їх у полон…
Ще іншим разом Параска слухала розповідь цієї
«всезнаючої» і «всетямущої» гуцулки, котру доля важко обікрала з усіх боків, про дівчину-панночку Марусю… Запам’яталася найбільше з того всього розповідь про гуцула-вояка австрійської армії, що якось зі служби додому приїхав і побував у Косові на ярмарку… Парасці особливо до душі припала приповідка того жовняра:
«Хоть до Львова вид Кракова, Скрізь біда однакова…»
А ще Параска старалася запам’ятати, аби потому собі вдома записати, ту пісеньку, котру за розповідями того жовняра, співала на Косівському ринку якась гуцулка:
«Наїласи, напиласи На всі штьири бокє…
Коби война шшє побула Хоть зо штьири рокє…»

«Єка тото правда у тьих співаночьках, — думала тоді Параска, — австрійска война була чюжов для гуцула… Гуцул воював ньи за свою хату… А за чюжу палату… То такє-так… А нам усєка война — чюжа…»
Оповіді, легенди, бувальщини, коломийки дівчина, вислухавши стареньку, несла у пам’яті, як дорогоцінний скарб, аби все то вдома записати, нічого важливого із того не пропустити. Парасці здавалося, що могла би день і ніч слухати мелодійну, наче співану, мову старої… Мова та несла в собі багато людської мудрості. Почуте від тої старенької та й від інших, Параска ночами записувала, розуміючи, що, як вона не запише, все те добре, мудре пропаде, бо ніхто не зможе тої пам’яті ні відкопати, ні воскресити… Вона знала, скоріше відчувала, що рідними горами, гірськими селами, у звичайнісіньких, навіть, у дуже убогих, гуцульських хатинах, живуть-доживають свого віку люди, що мають неоціненний скарб, носять його поки що у своїй пам’яті…
«Ой, єкби то мож усе зибратьи тьий записатьи! Єкби… Вчєні людьи приході у гори… Тьий своїх учєних є… Тьий тотьи студентчікє уліті надході д’нам… Побудут, адьи, зо тьиждинь, ци два… Шош дес запитают, ци й ньи запитают… Запишут, ци ньи запишут… Тьий гайда
— д’хаті собі… А тото, таке дороге, шо є у пам’єти у гирскьих людьий, нима кому послухатьи тьий записатьи собі… «Нашо тото матьи? — собі гадают тьий гадали усі наші пониволитилі… Нашо їм тото?.. Адьи… Ліпше фірманьитьи народом, шо памнітьи ни має… А тотьи учєні прибіжє, шош собі запишут у папір тьий – конец… Хіба шо потому з того шшє й зиск мают, адьи…

Багато тотьих уже, кажут, и кандьидатами наукє зробилиси… Ой нима, нима кому тото усе зибратьи, а ньи лиш збиратьи для гонору… Ий — нима…» Рядки, рядки, рядки… Аж мерехтіло від них у очах. Мерехтіло не лише від писання й переписування, але й від постійного недоїдання, недосипання, недо… Зібралася на невеличкому хатньому столику вже чимала купка складених записників, зошитів школярських, блокнотів, окремих, з обох боків списаних, Параскою листків, тексти на котрих прикрашалися обрамленням різних візерунків… На підвіконні — малюнки дерев, гір, квітів, жінок-гуцулок… «Доля жінки-гуцулкє» — цикл малюнків, започаткувався саме тепер. Саме тепер почався потужний процес творчості… Творилося…
Наступала осінь, наступала пізня. На узліссях то тут, то там спалахувало червоними вогнями листя яворини, жевріли червоні вуглини шипшин та калини. Горобина закосичувалася червоними китицями ягід. З-під пожовклого листя визирали червоні ягоди глоду. В ту осінню пору, здавалося, особливо при заходові сонця, що все палахкотить… Лише сосни та смереки між тим палахкотінням, робилися темно-синіми. Гори тепер не зливалися, як в літню пору, з небом, а були темно-синіми… Здавалося, що всі осінні холоди від них… Смереки, наче темно-сині птахи, злітали над горами, ніби були сполохані чимось… Пізно увечір того дня у незаслонену шибку Парасчиної хатини заглядала олениця. Вона наче просилася до хати… Параска спочатку злякалася, побачивши тінь вечірньої гості за вікном. Але потому, збагнувши хто у неї за вікном, про себе вимовила: «Хо-

дьи, ходьи!.. Будьимо разом, адьи, зимувати… Тьи, може, одьинока, єк і я… Може, твого оленичька злий чьоловік застрілив?.. Ий! Нидобрий то той чьоловік… А, може, вовкє задушили… Ходьи, сарака! Ходьи…» Доки Параска вийшла з хати, олениці під вікном уже не було…
Зима того року видалася дуже лютою. Дров на зиму запаслося обмаль… Обмаль, хоч ліси зазирали у вікна. Все не було на заготівлю дров часу… В хатині ставало все холодніше й холодніше, особливо ночами та пізніми вечорами. Від старої позиченої лампи в кімнатці робилося тьмяно; вечорами й ночами від лампового світла на стіни лягали глибокі тіні. Часом вони рухалися… Рухалися тоді, коли Параска вставала зі стільчика, або поверталася на нім в інший бік. Тіні здавалися нічними привидами, що ходять по хаті…
На ледь ще теплій грубці, у горнятку, такий самий леда теплий чай з гірського зілля. Десь там, на припічку в картонну коробочку сховалися кілька сухариків…
«То — на завтре, — думає Параска, — то най буде на завтре… Водьичька — то так само пожива, бо в’на из джерельця…»
Бувало, що хтось із домашніх, Василина, або мама, приносили якусь «підмогу»… Бувало це не згуста, бо й у них було сутужно з харчами…
Олівець та перо, що працювали надсилу, на щастя, їсти не просили… Їм було байдуже, чи є хлібні сухарики в коробці на грубці, чи їх нема. Вони трудилися… Вони бігли собі листками паперу… Й готові були бігти, хоч цілу ніч, залишаючи за собою, акуратно виведені

букви й цілі їх рядки. Біда була з пальчиками: на них треба було хухати час від часу, бо вони ставали неслухняними, коли замерзали… «Ий!.. Та то — байка!.. Бо ви, пальчікьи, ньи такі холодьи переживали… То — байка…» А пальчики, ніби розуміли, про що каже їм їхня господиня, старалися тримати ручку, або олівець… І перо, чи кінчик не дуже заструганого олівця бігли далі листком паперу, не кваплячись надто, аби рядки за ними лягали «файно»…
Зимові сильні холоди, брак поживи, безперервна, майже без відпочинку, праця обезсилювали. Але — впертість… Впертість, заповітна мрія, обітниця славити «мир Божий», рухали олівцем, пером, пензлем, а потому й різцем, голкою і, накінець, зубилом й молотком, коли дійшло до роботи з каменем… Усвідомлюючи, що життя людське надто коротке, дівчина поспішала, поспішала — чим далі, тим більше. Треба було квапитись, аби встигнути сподіяти вимріяне і… Навіть більше… Сенс людського життя… В чому його зміст?..
— ці та інші думки не давали їй спокою. Поміж іншою роботою, особливо вечорами, при тьмяній лампіта ледь теплій грубці, ловила Параска свої думки… Ловила їх і, відклавши іншу роботу вбік, брала чистий листок і записувала: «Житє… А шо то?.. Житє — це дівчєна чюдесна… Зоря ясностьи, поранкова милість Сонця… Видпочєвок дерева зночі… І — знов буря, нічь, змаганє… І це житє, шо ниправдов видгородьилоси… І то, шо свідкує істьину… Проява потуги люцкого і запропасньих безвістий серед низичьливого чєсу…» Через кілька хвилин прилинула ще інша думка: «Житє — це вічьний

вітровій, любий ниспокій, двобій из силов вітру, и тьи, людино, — м’ячьик в покоті серед цеї всюдної стихії… Ий-й, потому запишу до кінця… Або шшє! Такьи траба й нове записатьи… Траба-траба…» — наказувала собі. І перо побігло по листку, під орудою таки геть промерзлих пальців: «Житє — то закличьний спів… — Ой, єк файно: «закличьний спів», — подумала Параска. «Житє, то закличьний спів…», — повторила ще раз цю думку, наче зважувала її на терезах, наче хотіла відчути сама вагу власної думки. «Житє — то закличьньий спів, на єкий ідемо й біжимо і в страсі нивіданя, і у часі добрих днів…»
Від напливудумок, що наче солодкібджоли обсідали голову, паморочиться в голові… А вони все прибігають… І чим далі, тим скоріше й настирливіше. Починає боліти голова… Іншим разом у своєму саморобному записничку запише: «Докє тьи — дьитьина, ньи питай затаєних глибин, в’ни самі признаютси видтак…»
Чи світало, чи вечоріло, чи давно вже прокукурікали перші півні на всю околицю так, що їх кукурікання відбивалося від найближчої найвищої гори, Параска писала, переписувала, домальовувала… Коли вже геть була стомлена, брала папір і ножиці, й тоді з-під ножиць сипалися білі зірниці паперу, а в руках залишалися хитромудрі витинанки. Кожного разу — інакші.
«То для мене видпочєвок», — любила пояснювати вона, коли хтось запитував, коли вона ті витинанки, крім всього іншого, встигає робити. Тих витинанок в художниці було за весь час зроблено так багато, що годі й пере-

лічити всі… Життя ставало одноманітним… Хоч мінялися теми, думки, задумки… Але… ті ж однакові паперові листочки, ті ж самі ножиці, ті ж самі стіни, та ж ледве тепла грубка холодної зими… Все — те ж. Лиш думки набігають інші. Думки інші, але про те ж саме
— про життя… Про життя, але тепер вже у строфі, в чотиривірші, в коломийці:
«Хоть би в пічь си замастьили, Вид судьби у сховню,
Припис Божий скрізь нас найде — Варкєх й при здоров’ю…
Ой, так-так! Шо написано на небі, тото ньи мине… Кождому усе записано…» Того пізнього вечора, як завжди пізньої пори, Параска бере ледь ще тепле горнятко з грубки й каже: «Шо тото значєт нашя живлющя водьичька з-пид каменю. Така, гийби з медком… Ньи напивбиси, ньима такої водьичькє у всему світі… Нап’єшси з-пид каменю, тьий тибе ноги самі несут по горах…» У вікно постукав великий холодний місяць… «Ии-й буде на согодне, — подумала Параска, — але шшє
— ні! Шшє одно… Бо то давно уже ношу… Аби ньи забутьи: «Житє — то мамина краса… З чьистов любовійов… З чьистов і…»
Стала записувати власний вислів у ще зовсім новенький блокнотик, подарований влітку львівськими студентами, що були в Криворівні на практиці. Про красу материнства записувала. А помежи тим, на хвилину-другу, дала волю думці й про те, що не всім Господь посилає такий дар, таке щастя: відчути то велике, невимовно високе й земне водночас, покликання бути

матір’ю… «Ой, ньи вчює цися хатьиночька діточого голосочьку. Ньи вчює… Й подвір’єчько, и травичька на нему ньи пізнає дрібонькьих ніжок діточих… Мене то шєсті люцке обмине. Ой, обмине… Ньи буде у мене діточьок… На то воля Божя… Тьий — моя… Мої діточькє — то тотьи книжєчькє, шо пишу… На то воля Божя… Бутьи мені самій сужено… А чьо — самій?.. А тотьи квіточькє, шо будут уліті прибігатьи д’мині… Я буду сидітьи собі на порозі, a в’ни прибіжє д’мині… А смерічькє всі-всі з горів прибіжє… А шшє й оленичька прибіжит, аби я ньи сумувала сама у хаті… Та то й сумуватьи нима коли… Тьий чьо я мала би бутьи сама, єк так усего багато коло мене?..» Розмірковуючи не раз над долею жінки, особливо, над долею жінки-горянки, Параска мріяла про малюнки, де буде зображена гуцулка за різною роботою: роботою домашньою, роботою на лісовалі у засніжених горах, роботою в кузні, роботою на сінокосі… На одному малюнку мало бути зображено гуцулку, що косить й скидає сіно в копиці, на іншому малюнку мало бути зображено гуцулку, що орудує молотом у кузні, нарівні з чоловіком-ковалем, на іншому малюнку повинна була бути зображена жінка, що верхи на коні їде на ярмарок, чи у млин… А ще на іншому Парасці уявлялася гуцулка, що йде крутими горбами, несучи в бесажках двійко маленьких діток, що були дотепер у свекрушки, чи у мами… Одним із перших таких з’явився малюнок, на котрому зображена молода гуцулка, що йде від свекрухи до рідної матері в рідне село, аби побути з мамою годину-дві та й поскаржитись на злу свекруху… Доля молоденької гуцулочки, що

виходила заміж у своє, або в чуже село, на чужу господарку, особливо хвилювала художницю. То ще добре, коли свекруха — лагідна жінка, що приймає невістку, мов рідну дочку… А якщо свекруха зла?.. Що уявлялося, те й малювалося… Вийшла картинка на невеличкому аркуші паперу, де зображено скромний гірський пейзаж, стежка гірська, котрою босоніж йде молодиця з клуночком на плечі… Внизу акуратним почерком виписано:
«Від свекpухє йду до мамкє Нa всєкі скарготьи…
Та ж ни годна-сми вгодьитьи Свекрусі в роботі…»
Таких малюнків, із циклу: «ДОЛЯ ГУЦУЛКЄ» в художниці Параски Плитки з’явиться понад сотня…
Над найвищою й, може, найтемнішою вечорами та ночами горою навпроти хати піднімався місяць. Він висів над горою так невпевнено, що здавалося: ось-ось впаде на смереки, прикриті снігами, на гори. Місяць був холодний і блідий, ще й жовто-зеленим, як здавалося Парасці, навкруг оперезаний, наче небесною огорожею… «Видко мороз буде скреготатьи зубами люто… А завтре сніг буде, бо адьи єка огорожя коло місєця»,
—    подумала Параска, вийшовши з хати. Постояла на порозі хвилину-дві й одразу вернулася в хату. «Б-р-р!.. Холодом дьихає місєчько согодне моцно… Б-p-p!.. Ий, люта зима, люта… Шшє ньи лютьий місєць, а зима люто береси…» А мороз брався продовжувати свої химерні візерунки та папороті на віконному склі… «И відкє він бере тото… Тотьи усєкі фантазії?.. Відьий, ньи одьин

художньик ньи може таке змалювати…» Параска одного разу навіть пробувала намалювати химерю, подібну до тої, що без олівця й пензля малює «морозенко», як вона казала… Від слабкого місячного світла, цього вечора, папоротники на склі робилися срібно-голубуватими, здавалося, що вони аж потріскують, іскрячись, коли дивитися на них то з одного, то з іншого боку.
«Дьивні загадкє твої, світочьку! Нихто ньи годен розгадатьи красу небесну й земну твою, Творіннє Боже… Людьина, гейби така мудра й таланна, а такого дьива сотворитьи, ци лиш повторитьи, ньи годна… Все на світі
—    загадка, єку навіть гуртьи людий разом ньи годні розгадати…» Ti густі, намальовані морозами, ледяні папоротники любила розглядати Парасочка, будучи ще зовсім малою… Ставала вона на лаву й, коли не бачила того мама, хухала на них, або гладила їх долонькою, шкребла їх нігтиком…
—    Ану видійдьи вид викна, — веліла мамка, — хочіш простудьитьиси?!
—    А чьо простудьитьиси, мамко? — перепитувала Параска, ніби не розуміла того, що мама каже.
—    А того, шо того і Василинка схочє… А у тому папоротньику вовк може сидітьи… Тьий… Хочеш аби вовк тибе ззїв?..
—    Ні, ньи хочю… А вовкови там ньи студьино?..
—    Злізєй з викна!.. Чуєш?..
І дитина залишала ті густі, кришталеві папоротники, де заховався «вовк»…
Передріздвяні дні і ночі того року були ясними. Особливо, місячні ночі, тому вони були чи не найхо-

лоднішими за кілька попередніх зим. Від білизни снігів, що виблискували навіть при місячному, а не лише при сонячному світлі, гори довколишні світилися, здавалось, зсередини, ніби під ними хтось поклав потужні лампи. Сніги здавалися інкрустованими… Міріади різнокольорових блискіток, хтось ніби навмисне порозсипав по снігу… Ближні смереки, вкриті снігом, здавалися білими журавками, що стоять на одній ніжці з опущеними трохи білими крильми… Пізно увечір й на світанні морозяне повітря в горах аж дзвеніло… Невидимі дзвоники не переставали дзеленчати доти, доки не пригрівало скупими променями полудневе жовтувато-біле сонце, з котрого, здавалося, сиплеться снігова пороша… Зима в Карпатах, типова зима, коли кожен день, кожна ніч настояні на запахах зорі, на запахові прикритих снігом ялиць… В такі зимові вечори й ночі, здається, що хвоєю пахнуть навіть зорі… А криворівнянські хати й хатини пахли смаженою на олії цибулькою, узварами з сушениць, часником та сушеними грибами і ще чимось таким близьким, таким рідним у передріздвяні вечори… Над Криворівнею стояла урочиста тиша. Надлітав легенький сніжок, наче то були пір’їни з крилець маленьких ангелів, що ось-ось опустяться на землю й сповістять добру новину… Параска вийшла на хвилину з хатини, щоб послухати чи ще не колядують в селі маленькі коляднички… Скільки видно було села
— все було біле, навіть хати, особливо ті, що розкидані по горбах, ледве можна було побачити у снігах… Білі, під снігом, дахи хат, білі стіни, тільки по синюватих, трохи вже приморожених шибках вікон, можна було

вгадати, що там — хата… «Хатьи-ньивидьимкьи, — подумала Параска, — адьи й по казку дилеко ходьитьи ньи траба…»
Перед тим, як мала зійти над горою «Вифлиємська» зірниця, а у домівках засвітитися Святвечірні світла, Параска збиралася до родичів на Святу вечерю. То вже було давньою, доброю традицією приходити до батьків на Святу вечерю, «Аби побутьи вкупці… Тьи й шшє нарік дьиждатьи…» А перед тим, як сідати до Святої вечері, всі разом, хто зібрався в батьківській хаті, йшли на цвинтар помолитися за душі спочилих, аби їх пом’янути, аби й вони долучилися до Святої вечері… Це було традицією з правіку… Цю традицію свято берегли в горах навіть в часи безбожності… Навіть в часи заборон… На найкращій, на вишиваній скатерті, під котру було простелене запашне сіно, парувала, щойно вийнята з печі, запахуща пісна страва. Окремо в мисочці була кутя для тих родичів чи близької родини, котрі дивляться тепер на все із небес…
Щойно зібралась, аби йти до родичів на Святу вечерю, та, вийшовши з хати, Параска побачила у себе під вікном двох хлопчиків. Хлопчики були зодягнені в довгі кожушки, підперезані однаковими окрівками. На головах обох — великі шапки смушеві, від яких згиналися дитячі вушка, а очей взагалі не було видно, лише носики стирчали з-під тих шапок… Постільців не видно було. З-під кожушків лиш визирали чотири снігові капчурики, що нагадували взуття.
Параска з якимось невимовним трепетом дивилася на тих двох «пастушків», що принесли «вість з Виф-

лиєму» до її хати, й була замилувана тим… Хлопчики не звертали уваги на господиню, що вийшла з хати й дивилася приязно на них…
«По всему світу стала новина: Пречиста Діва сина зродьила.
В яслах положила, сіном притрусила Господнього сина.
Зійшли ангели з неба до землі…» — колядували далі хлопчики, а Параска, дивлячись на малих колядничків, згадувала й своє колядне дитинство… Їй хотілося й самій так… Підійти до малечі, й… Як було в її дитинстві… Була б підійшла та боялася, що хлопчики знітяться та й зіб’ються з колядки. «Той білшенький дес у п’єтій, або у шестій клясі, — подумала Параска, дивлячись на колядничків, а той менший… Школярикьи — оба… Їм у школі сказали, шо то нивольно ходьитьи у колєдньикьи, а в’ни пишли такє. Пишли… Єка то сила Божя!.. В’но у крови уже нашій з діда-предіда… Тота колєда… Нихто того забороньитьи ньи годен… Ого!.. Ой! Єк то файно! Тьий Богу дєкуватьи й мою хатчіну ньи минули… А, може, то так їм дєдьик їх та мамка наказали…
—    Дєкую за вінчьованєчько, дітьи, за колєдку таку файну! Аби ви, діточькє, дочєкали й нарик у шєстю та здоров’ю, и ваші родьичі, тьий уся родьинка… Дєкую красно, діточькє!..»
Коли давала по кілька монет зі своєїжмені у жменьки колядникам, то примітила, що меншенький з них дуже подібний на того грузинського художника Вано, адресу котрого її родичі знищили… Такі ж очі, таке ж подовгувате обличчя, навіть посмішка — така ж… По-

смішку Параска побачила в хлопчика, коли він, вдячно посміхався, беручи коляду. «Гет-гет подібньий хлопчєшші на… А, може, мені привиділоси?.. Та — ні!..
—    Єк вас, хлопчікє, обох зватьи?.. — спитала Параска. Діти переглянулись поміж собою…
—    Ньи бійтьиси, діточькє!.. Ньи бійтьиси… Ви напудьилиси, шо я скажу у школі завтре, шо ви колєдували… Ньи бійтьиси… Я хотіла знатьи, кому дєкуватьи маю за таку файну колєдку, тьий вінчьованє таке красне… Ньи бійтьиси.
—    Я си називаю Микольцьо… А він…
—    А я — Иван! — гонорово відповів менший хлопчик, з притиском на слові Иван.
—    Єк-єк тьибе зватьи? — перепитала меншого хлопчика дівчина, вдаючи, що не почула, як його звати.
—    И-и-в-в-а-а-н-н!.. А мамка каже: Иванчік… — відповів тепер голосно й протяжно менший.
—    Ой, єк файно!
А про себе подумала: «Вано?… Иван, Иванчєк… А все одно… Гет-гет подибний! Ну, — гет…»
—    Ми побігли… — сказав старший, взявши меншого за руку.
—    Біжіт, біжіт… Бо мамка на вечєрю, може, чікає… Бо то уже темніє… Дєкую красно, солоденькі! Дєкую… Аби й ви дочікали нарик! Тьий родьинка вашя… Біжіт, біжіт…
—    Веселих свєт і вам!.. Аби і нарік дочікали… — біжучи, повторив менший. Побігли вдолину. Побігли, а Параска ще довго дивилася їм услід… «Иван,

Иванчік… Вано!…» — повторила про себе, йдучи снігами до батьківської хати, де засвітилося світло у вікнах… Того року завесніло якось раптово. Раптово, по лютих морозах, почали влягатися високі сніги. На пагорбах почали з’являтися сіро-зелені острівці землі, що від тепла утворилися межи снігами. Білі крила смерек, що іще вчора стояли опущені під тягарем снігу, тепер були зеленими й розпрямленими, наче готовими злетіти… Параска повернула обличчя до сонця й полегшено зітхнула: «Відьий, уже весна буде… Буде, відьий, бо пташечька на берізці заговорила… Усе зачєнає говоритьи, зачєнає дьихатьи… Земличька також хоче дьиха-
тьи тьий грітьиси протьи соньичька, єк дьитьина…» Збоку Парасчиної хати зібралась невеличка зграй-
ка горобців. Вони за чергою то один, то інший, стрибали в невеличку проталину, і, потріпотівши крильцями, розчесавши їх мокрим дзьобом, вискакували з тої проталини, уступивши місце наступному… «А дьивиси! Таке маленьке, а таке мудре: знає, шо то траба уступитьи місце пид сонечьком… Шо то хтос инчий так само хочє тішитьиси веснов і першим чюркалцем водьичькьи… Ану, ци людьина, шо така мудра, та шшє до того, ньи одна вчєна, так могла би поступитьи?.. Хоть не усі людьи захланні… Але чєм людьина біднішя, то тьим в’на згіднішя… Тьий жиє собі на світі, єк горобчік… Поділитси і краплечьков води… Бо то — Божя людьина…»
Це, може, весняне дихання землі навіювало такий роздум. «Весна… Єк то мило ї’ слухатьи тьий солодьитьиси ї’ вічьнов мудрістю пробуженя… Адьи то і ду-

маєси єкос ньи так, єк зимов… Буде весна, бо каже так ліс, тьий сонєчько золоте…
А ми малими, хіба ньи такєми були, єк тотьи горобчікє?.. Та лиш сніжок сходьит, уже таляпаємоcи у мокрому снігу, кьидаємо тьим снігом мокрим одно ув одного… Постільці мокрі, капчюрики мокрі, а ми — замурзані вид грузи, бо… Та ми такі самі були, єк були горобчиками…» — думала, згадуючи своє дитинство Параска. Того дня, уже під вечір, старе, списане вже перо авторучки запише на сірому листку тонкого машинописного паперу: «Хто з нас ньи був малим, тьий кого ньи кортіло почьовгатьиси на пожиледьици, або по утрамбованій дорозі, де легко сунутси зачюлені дошькє, єк нартьи. Тьий санчіта позатісувані из грубенькьих, порозколюваньих дров… Коли замало такьих санчєт, то шшє використовували корито, єкшо дес валєлоси по хлівах из попелом. Або з макухами. Здаєтси з усеї чьовганкє найпам’єтніше було виколисуванє в глибокому кориті, єке витримувало нам аж до вечіра. Було тьих кориточьок двоє на цей раз. Одно — наше, одно — Одосієне, бо то був день гуртового чьовганя. Вид нашого перила аж до Нуцевої Євдохє — довзгонка. Нашя компанія була такє людна… Кам’юкових стропа дітви, Одосія тьий нас дві. Хто на чьому міг, фужделили вдолину по ледах… Так люто, шо єк змигньимо з дороги, то вже такого сміху заводьимо, шо гляба спертьиси. Лишень д’вечіру душу гадкє пробирают. Бо траба д’хаті вертатьиси. А там, хто знає, шо запитают… Ци за дранчіну закорзавітілу, ци за корзанєта продерті. А ци за розтрощіни коритця, тай ци мало за шшо шшє

до цего. Такє єкраз сми перед розходом по домах, шшє раз зарекомендували цілим форшпаном продуднітьи дов Одосії, би ньи скучьно самій. Причіпилиси в Одосієно корито всі три, бо наше корито трьовснуло. Та службу ньи робило. Ну, тьий, єк собі чьовгнули, то лишень нами пидкинуло на самих воротях. Корито трьовснуло на два кавалкє».
Повернення пам’яттю в безтурботне дитинство, хоч і трудне, спричинилося до того, що Параска тепер одну за одною писала оповіді про дитячі роки. Оповіді ці, осяяні яскравим світлом посмішки дитячої, лягли в основу самописної книжечки, що через літа була видрукувана в друкарні, реквізити котрої у книжечці не вказані. Це було на початку шестидесятих років минулого століття. «Мала кньижечька» — так називалося це видання, дитячих спогадів Парасчиних…
А творча праця набирає ще більшої потуги. Невеличка кімнатка, що служила в хатині кухнею, тепер все більше стає «робітнею» для письменниці, художниці, збирачки фольклору, філософа карпатського… Тут і спальня, і приймальня тих, що навідувалися до Парасчиної господи, тут і різьбярня, згодом і майстерня з виготовлення рукописних книжок, тут і малярня, де зроблено безліч малюнків, зокрема й ікон… Крім того на куценькому столику, на підвіконнику в цій кімнатці, на долівці, на поличках, навіть на грубці в незимову пору, — книжки, книжки, книжки… А ще згортки паперу з різними малюнками, візерунками… Трохи пізніше все написане і намальоване Параскою, що не поміщалося в кімнатках, знайшло собі місце у завчас-

но зробленій домовині… Книги, книжки, мініатюрні книжечки, папери з різними замальовками, записами, саморобні записнички, в котрі записувалися короткі вислови, заполонили все помешкання… Вже, не те, що вночі лягти відпочити не було де, а й сісти чи стати… Одним словом: чотири стіни і між ними жінка-самотність, жінка-страдниця, жінкамудрець… Наче й не черниця, наче й не у келії, наче й… А сама себе замкнула в чотирьох стінах, в чотирьох стінах власної хати… Чотири стіни, коробочка паперова, в котрій вряди-годи можна знайти хлібні сухарики, пучечки висушеного гірського зілля, відро води… Повне відро води. Не так для пиття, як для того, щоб мати чим привалити, замість пресу, блок наступної рукописної книги разом із цупкою обкладинкою для неї, виготовленою Параскою власноруч. Наче з древньої філософії все то… Наче з оповіді про древніх філософів Діогена, або Гомера, або й нашого, українського, Сковороду… Філософія життя. Життя і смерті, філософія людського буття… На вікнах
—    чорне полотно… Вдень… Це знак того, що письменниця, художниця — працює… Всі в селі, найбільше рідня, знали, що коли в Параски Плитки в хатині вікна заслонені чорним, то заходити — зась! Не має значення хто ти: урядник, навіть великий, священик, котрого Параска дуже поважала, чи рідна сестра… «Видко, шо Парасочька працює… Най собі… Бо в’на тепер з небом говорит, з ангеликами, з фарбами… Траба спокою…» — не раз повторювала собі й іншим сестра Василина. Ніхто з рідних, знайомих чи сусідів не ображався на Параску, бо були впевнені, що святу справу вона вчиняє…

Одного ранку, коли вікна Парасчиної хатини ще не були заслоненими, сестрі Василині вдалося трохи поговорити з Параскою, що бувало дуже рідко…
—    Тьи би трошечькє видпочівала, Паруню… То ньи можно себе так катуватьи роботов… Чуєш?.. Так ньи можно житьи… Тьи би трохє видпочівала та дес межи людьи показаласи… Та побесідувала собі… То ньи лиш того світа, шо у викні, тьи цисе знаєш, Парасочько… Ану послухай мене!.. Тьий дєдя з мамков так кажут…
—    почала Василина.
—    А я, Васютко, и того світа, шо у викні ньи вижу…
—    відповіла на то Параска.
А далі була щира, відверта розмова, хоч Парасці, як завше, не було коли, та й Василина поспішала… Та недовга між сестрами ранкова розмова була про те, що і родичі, і близька родина, та й далека, переживають за здоров’я Параски, що вони хотіли би бачити Параску радісною, щасливою… А ще щоб подвір’ям родичів бігали галасливіта здорові внуки, бо давно зачекались такої радості… А Штефан мріяв про той щасливий час, коли з пагорба, на котрому Парасчина хатина, так важко будована, та й кузні для неї не шкодував… Він, Штефан, мріяв дожити до тої днини, коли з того самого пагорба покличуть його онуки, може, рано-вранці, може, під вечір: «Ді-і-і-д-д-у!..» Аби на усю Криворівню, аж до Бистриця, було чути, що у Штефана Плитки та у Ганусі Штефанової, онуки є… Що дочекалися таки…
—    Та то так, адьи, лице тобі укриєси мохом… Укриєси у цисій тимноті… Нашо так себе катуватьи, тьий за шо?.. За єкі гріхє?.. Та тьи про себе подумай спочєт-

ку, а потому вже про шош инче… Та же тьи ньи у монастьири… Парасочько… Подьивиси, єкьий світ прикрасньий, послухай шо людьи говорі!.. — продовжувала Василина, — ану подумай, ци я ньи тото кажу! Я ньи можу дьивитьиси, єк тьи себе марнуєш..
—    Я, може, себе і марную, Васютко… Але я чєсу ньи змарнувала никрішечькє. А чєс — це я у нему… Розумієш?.. Я знаю, шо людьи говорі, я знаю… Кождий має єзик тьий дар мови… А я знаю своє, Василинко… Тото, може, и ньи вид мене залежит, на то, Васютко, воля Божя… И я вдієтьи тут ничьо ньи можу… Я знаю, шо мене називают дивнов за то, шо я людьий сторонюси, шо я замикаюси вид людьий у хатчєні, шо я городец свій виддала людим лиш за то, шо в’ни ньи будут рубатьи тьих берізочьок молоденькьих, шо на городі… Най собі кажут… Придумали, навіть, шо я уночє ньи сп’ю, бо з місєцем говорю… А шшє, шо я з пташками умію говоритьи тьий з травов… З листєчьком на деревах, шо я умію говоритьи, з водьичьков, коли струмочьок біжит собі вдолину… А шшє кажут, шо я дьивна, бо коло хатьи ничьо ньи тримаю, навіть одної-двох курочьок, аби… Людьи дьивуютси тьим, шо я малюю с’єті образочькє тьий виддаю їх кождому задурно, або за то, шо принесе хтос кавальчік зрібного полотенця зи старої, уже зношеної сорочечькє, або старий кропив’єньий міх, на єкому я буду потому малюватьи… Я знаю, шо людьи дьивуютси, шо я їм задурно роздаю фодографії, котрі сама роб’ю, тьий шшє до того купую за свої копійкє усе, шо траба для фодографії… Буває, шо сфодографую когос на тішньи, ци на инчій роботі, тьий

даю їм готові фодографії, аби мали собі для пам’єтьи, а людьи бoєси братьи у рукьи тотьи зньимкє, бо гадают, шо то «ничіста сила»… Дехто бере тотьи знимкє, але ньи сміє братьи, тьий бідкаєси:
—    Та тото, Парасочько, гроші куштує…
—    Гай-гай… Най то буде вам для пам’єтьи, — відповідаю я ньи раз… А людьим тото є дьивньим, шо я за роботу свою ньи беру ничьо, шшє й свої гроші, єкі є, докладаю. Людьим тото дьивно… А шшє, Васюточько, кажут, шо я дьивна, бо вліті хожу попид лісом тьий зіллє-горицвіт там шукаю… Кажут людьи, кажут… А хто тото годен спертьи?.. Най собі тішутси тьим…
Багато квіток серед карпатського зілля овіяні легендами, оповідками, переказами, але — горицвіт… Про цю дивну гірську квітку Парасці, з-поміж іншого, розповідала стара гуцулка. А тепер, цього ранку, переповідати розповідь старої почала Параска. Вона розповідала, а Василина, навіть сам початок, уважно-уважно слухала. Квапилися обі, але на якусь хвилину-дві забули про то… А Параска розповідала: «Тото зілє, шо звеси горицвіт, єк повідала стара самотність, росте у наших горах… Але ген-там, д’горі… Тоту квітку тєжко найтьи, єк и квітку шовкової косиці, або инших квіток… Але, єкшо дуже шукатьи, то мож найтьи… А квітка, єк казала та гуцулка, тьим антересна, шо дуже файна и помічьна, але цвитье ньидовго: день, або два… Уночє ї’ мож найтьи, бо в’на так палахкотьит, єкби дві, або й три свічьці укупі… Попалахкотьит собі, помилує цей світ своїм горінєм тьий… Зньикає, аби знов засвітьитьи, уже геш нарик, на друге літо… Довго ньи цвите…

Але так багато сили потрабує для того цвитіня, шо за день-два усихає… Усу свою силу виддає до кінця, аби зацвистьи, потішитьи своїм світлом, тьий загаснутьи…» Василині було приємно слухати, якийсь особливий цього ранку, тембр Парасчиного голосу натхненного і спокійного водночас. А Парасці було приємно вперше розповідати, ще ніде не записану розповідь гуцулки, своїй сестрі… Обі забулися… А спохопившись, обі перепросили одна одну й домовилися продовжити милу розмову, милу оповідь Параски на наступний день. Наступного дня була неділя. Василина, набравши з дому трохи харчів усяких, після молитви у церкві, прибігла до Парасчиної хатини. Параска, звісно, чекала на сестру, тому, перекинувшись кількома словами, про те, як маються батьки, чи були обоє у церкві, почала сестрі переповідати легенду про квітку-горицвіт, що перед тим недорозповіла: «То було колис, давно, у наших горах, Васютко… Молоденькьий хлопец, сказатьи би, уже легінь, залюбивси сильно у дуже-дуже файну, тендітну дівчіну, єк то буває межи молодьими… Тота дівчіна була така файна, шо… Личько у неї було, єк соньичько ясне, а коси такі були у неї, єк з золота, так світьилиси довколо головкьи… А очі такі голубі-голубі, єк восини небо над горами… Але очі тотьи були і сумні такі, єк небо восиньи… А сумні тотьи очі у дівчіни були тому, шо в’на з нароженя була темна, сліпа гет була. Ничьо ньи виділа, ньи знала, єк виглєдают людьи, пташкє, ліс, гори, навіть, єк мамка виглєдає ридна, николи ньи виділа… Горе таке для дівчіни тьий для мамкє… А жила тота дівчіна у бідній-бідній хатчєні старій, шо була така,

єк старий-пристарий хлівец у бідака… Жили в’ни дві з мамков, тьий никого з рідні ньи було у тої дівчіньи. А тот хлопец був из богацкої родьини. З дуже богацкої… Мав шош зо три-штьири полоньині тьий шшє всєкого мав багато. А у родьичів був лиш оден… А хлопец ньи дьививси на то, шо дівчіна бідна… Та коби лиш бідна… А в’на до того шшє й сліпа, сарака… «Най буде, шо сліпа, шо бідна… В’на мені мила… Я без неїжити ньи хочю…»
—    казав він своїм родьичям, коли тотьи видговорювали єго… Єкби родьичі такє шош мали протьи тої дівчіни, то він готовий був утичє дилеко у гори тьий собі там збудуватьи пишніхатьи, бо гроші мав… Тьий житьи собі з нев… То ничьо, шо сліпа… Він лиш би був на ню дьививси й дьививси… На тоту красу… Тьим чєсом одна славна на усі гори знахарька, шо жила попид Чьорногоров, а хлопец до неї насміливси пітьи, повідала тому хлопцеви, шо високо у горах, попид Чьорногоров, росте тото зілє, шо звecи горицвіт, тьий вид усіх слабостий помогає. Але траба туда йтьи бігом, бо тота квітка цвите лиш оден день, або — два… А найголовніше, шо тото зілє помогає вид сліпотьи… Але траба тоту квітку у лівій руці тримати. Єкшо, хто ньи видьит, то лиш трошкє тоту квітку у лівій руці потримає, то видразу уздрит… А єкшо хто глухєй, то видразу учює…
Тьий пишов той хлопец горами, лісами понад Чорногоров шукатьи. Шукав, шукав, а найшов перед самого Ивана, коли тота квітка, єк и папороть, цвите… Найшов уночє. Уздрів, шо горит середь лісутото дьиво, гийби велика свічька, або… Дьививси, єк файно горит той цьвіток, тьий тішивси, що найшов… Ішов, підбігав, спо-

тьикавси на пнях, на гострому гирскомукаміню… Тьий моцно тримав тоту квіточьку у правій руці…
—    Ha-a! Бери-и!.. Тоту квіточьку! Я найшов  ї’!
Найшов! Для тебе… Бери! Але у ліву руку! У ліву…
—    А де? Де та квітка?.. Я ньи вижу! Де в’на? — спитала схвильована дівчіна.
Лиш тогдьи, коли він доторкнувси квітков до ї’ лівої рукьи, дівчіна геш підскочіла з радостьи:
—    Я вижу! Я ви-и-ж-ж-у! О, єке то усе світле тьий файне — на обох очєх у неї блиснули дві сльозичькє — я вижу!.. Єке це шєстє!.. Підбігла в’на до хлопця, аби єго обнєтьи кріпко, аби… А хлопец стоєв, єк укопаний коло неї і уже ї’ ньи видів. Він осліп… Навікє»
Коли Параска закінчувала цю печальну легенду розповідати, в обох на очах заблищали сльози…
Місяць ховався за невеличку білу хмару, що бігла, гонима вітром, через гори… За нею — друга, третя, наче то верталися з вирію білі журавки, що загубили по дорозі своїх журавликів… У кімнатці запанувала тиша. Мабуть кожна із сестер була тепер далеко звідси… Напевно, вони обі блукали високими горами, шукаючи тої маленької, похиленої на бік хатини, де жила красуня молода, що була від народження сліпою, але стала зрячою…
—    Нашо Парасочько, тьи таке сумне мені наніч переповіла?.. — посміхнувшись ледь і витираючи сльозу, мовила Василина.
—    А житє, тьи це добре, Васютко, знаєш, бо старшя за мене… Житє білше сумне, єк веселе… Людьи видумували усєкі легендьи та казкє, аби самим учєтьиси

на ньих, тьий учєтьи инших… Може, тота квітка Горицвіт
—    то помічь и для тьих хто ньи сліпий, але ньи видьит… Ньи видьит, бо, може, унего душя сліпа, нивидющя… Бог нам усім дав дар видітьи, аби ми милувалиси соньичьком, тьий квіточьков, тьий зірочьками з місєцем… Тьи й аби в’ни виділи, єкі людьи файні тьий милостьиві є на світі… Аби тотьи душевні сліпці виділи ньи лиш себе… Тьий аби жили по чесностьи, єк Бог сказав, а ньи грибли все пид себе: и добро чієс, и душу чєюс, и навіть тіло… Мож дьивитьиси, Васютко, тьий ньи видітьи… Таким людим і квітка-горицвіт ньи в допомозі. А, може…
—    Так, Парасочько, так… — згодилася Василина, дякуючи сестрі за трохи сумну, але дуже по-рідному теплу розмову цього пізнього вечора, при світлі місячному, що час від часу гасло під білими крильми хмарок-лебідок…
Минали дні. Параска сама собі вчилася укладати книжки: спочатку — маленькі книжечки рукописні та блокнотики-записнички, потому — більші й навіть великі, списані власною рукою, блоки листків майбутніх великих за формою і товщиною книг. Розуміючи, що її книжки та книги з її творами ніхто не буде друкувати в радянських друкарнях, видавати в радянських видавництвах, Параска взялася за цю роботу сама… Вона — і автор, і видавець, і художник, і редактор, і виготовач книг… Все — сама… Не один день і не одну ніч просиділа письменниця й, водночас видавець, аби самотужки, навчитися складної поліграфської праці… «Дєдя мій
—    майстер на всі руки… І то умів, і тото… А я шо ньи з родьини Штефана Плитки?.. Га? Я собі сама… То лиш

траба хотітьи умітьи, а ньи умітьи хотітьи… А єк припічєт, то біда сама навчєт», — повторювала сама для себе. Вчилася — і виходило… Бувало, що львівські студенти інституту поліграфії, котрі влітку відвідували Криворівню й навідувалися до Парасчиної хатини, не вірили, що книги та ще й великі, та ще й з твердими обкладинками, виготовляє Параска сама, не маючи для цього ремесла спеціальної освіти… Коли хтось із приїжджих запитував у Параски, у котрій друкарні збирали ту чи іншу книгу, та котрий поліграфіст то так уміло виконав, то Параска, з хитруватою посмішкою на вустах, відповідала, що книга, чи книжки, виготовлялися у друкарні на присілку «Гришпарівка»… Якщо то питали двоє, або кілька людей, що були туристами, не знаючи, що воно таке і де знаходиться то місто, що має назву Гришпарівка, тільки переглядались помежи собою… А коли туристи запитували, перепросивши чемно, яку освіту вона має, то Параска відповідала, теж з хитринкою в очах: «Маю див’єтьирічьну школу у сталінскьих таборах за Уралом, та всєкєх казематив»… І додавала: «Хто то буде друкуватьи недавній каторжньици, «ворогови народу…» Адьи пишу, збираю потрошкє, записую вид людий, шо багато перевиділи, тьий переслухали усєкого… Записую, аби тото ньи забрали з собов… Бо нихто на цему світі ньи вічьний… А видтак хтос то, може, оцінит, тьий збире докупкє… Аби тото лишилоси дітим тьий внукам… Ає… А типер, хто тото буде, адьи, друкуватьи, шо написала тьий записала єкас там гуцулка-бідака, зи штирьма клясама школи?.. Ого! А шшє до того сужена до кари смертьи…»

Не один вчений, професор з великих міст, бував тут в убогій Парасчиній хатинці, бачив її жалюгідне становище і високий духовний політ серед цієї убогості матеріальної… Бачив справжнього народного філософа, художника, письменника, збирача народної мудрості… Але кожен подивиться, «ахне» від побаченого й почутого, на яке Параска витрачала дорогоцінний для неї час… Та й енергію дорогоцінну… Побачить, послухає, «поахкає» так, ніби для забавки собі, відпочивальнику, та й… Та й поїде у своє велике місто, де міський комфорт і всякі зручності, може, й сите життя… Та й забуде, що обіцяв зі столиці… підтримати велику, дорогоцінну збирацьку працю цієї жінки в самобутній закутині українських Карпат, що за словами українського класика «забута Богом і людьми…» Параска тому не дивувалася: скільки їх було у її хатині… «Було тьий загуло…» — повторювала вона про себе часто. Вона в душі ні на кого не мала зла… Не носила його в собі ні на тих, що скривджували її у селі, ні на тих, що наїжджали з великих і менших міст, навіть, з-за меж України… Вона ні до кого не ходила з просьбами, нікому не кланялася… «На Тебе, Господи, надія…» — носила вона цих пару слів звернення до неба після щоденної молитви, котру сама й складала…
Розум не гнівався, пам’ять зла не пам’ятала, а пальці, міцно стиснувши олівець, чи пензель, а пізніше молоток й зубило, чи тонку іглу, чи ножиці — працювали… Працювати помагала уява, пам’ять, любов до людей і до рідної землі, за котру віддала майже десять літ неволі…

Підпухлі від постійної праці, недосипання й недоїдання, пальці рук і далі підписували назву нової книжки, складали листок до листка, малювали на кожному узір, «Аби було файно…» Якась збережена «про всєке» копійчина-друга витрачалася художницею й письменницею на папір, на фарби, на чорнило, або на картон… Папір тепер їй був потрібний, як хліб… «Ой, ні-ні!.. Білше, єк хлібец, — мислила Параска не раз, — бо без хлібця день-другий прожию, а…» І знову листок за листком, листок за листком — у нову більшу, чи меншу рукописну книгу… До стільчика невисокого, здавалося, приросла, сидячи цілими днями, а то й ночами… Якщо забувала трошки походити по кімнатці, то могла сидіти по кілька годин, працюючи.
Навіть, коли лягала пізно вночі спати, то й перед сном, після довгої молитви, старалася згадати ту із них, що досі носила ще в пам’яті, з часуперебування у Спаському спецтаборі… Все повторювала ті молитви, аби не забути й записати, коли буде така нагода… Ось і цієї ночі, вже вкотре, повторювала власну молитву, аби потому, може, вранці, записати її… У темній, задушній кімнатці було чути тої ночі тихий, розважливий Парасчин голос: «Остудне тьи житє…. На кождому передрозі твоїм засвідчєнєм стоїт плачь матерів… Скорботьи цего нивольньичього люду… І тут лишень одно спасаюче умилуванє: Богонадія і оборона Божя вид самого себе… І да славимо Тебе, Боже, Отче наш Всеблагий, у молитвах за Твою урятованість вид безнадії… Умилосердьиси над нашов уясирненістю… Благосньий Отче наш, ускори тьи дні нашого присуду і нас, єк жертву укаран-

ну… Благодари, душе, Господа С’єтого со небес! Благодари за все і за вся… Амінь…»
Наступної ночі в грубці догорали кілька останніх полінець дров, що були ще в хаті, а Параска думала:
«Адьи так і житє люцке горит: спочєтку розгораєси, розгораєси… А потому палахкотьит… Тьий, здаєcи, що то так вічьно буде, а то… Потому потахає все, потахає… Тьий попелом стає… У кінци — лиш жменя попилу, єк из цих дров… Лиш купка попелу… Але є шшє: по кому
—    слава добра, а по кому — ні… По кому — маєткьи великі… Але й тотьи маєткьи годні згорітьи, ньи дай Боже… Тьий так само з того — попелу купка… Але є шош на цему світі, шо ньи горит, ньи згорає, ньи топитси у водах… Лишень добро люцке тьий милосердє люцке ньи горит, ньи згорає… А шшє пам’єть ньи горит… Адьи кілько тьих було, шо добро та милосердє чинили — їх і согодне світ пам’єтає, хоть то, може, було дуже давно, а світ пам’єтає… Зло, може, з чєсом забуваєси світом, а добро тімуєси…» Від відкритих наскрізь дверцят грубки на протилежній стіні з’явилося слабке миготіння від погасаючої ватри… Чорно-червоні тіні рухалися по стіні. Коли Параска спинила погляд на тих тінях, то їй здалося, що вона бачить фантастичне кольорове кіно на невеличкому квадратному екрані. Червоно-чорні коні скакали, здавалося, летіли по стіні… Параска сиділа біля грубки, дивлячись на стіну, де бігали кольорові відбитки ватри й дофантазовувала собі різні живі картини, що не переставали рухатись, трохи тепер тьмяніючи. То привиджувались рухомі квіти, то хмари, що миготять то сильніше, то слабше… То знову

на «екрані» стіни з’являлися кольорові, в основному, червоно-чорні коні з химерними крильми… Параска шкодувала, що раніше не догадувалася влаштувати собі таке «кіно»… Іншого вечора стіною, навпроти відкритих дверців грубки, «бігли» вже олені карпатські, летіли кольорові лелеки… «Ой, єк то цікаво! Я гийби мала дьитьинка захопиласи тьим видінєм… Геш у хаті дьимно зробилоси… Траба ньи видкриватьи дверці, бо усе закуріє вид дьиму… От єкби то матьи той кіноапаратец, шо кіно уміє фодографуватьи, то мож би… То мож би цисю красунашу, шо маємо довколо, збиратьи цим апаратом… А потому це показуватьи світови усему… Я, відий, могла би це робитьи… Це ни то, шо фодографуватьи. Тут усе рухаєси, говорит, біжит, летьит… От єкби мені такьий апаратец матьи… Ого!..» Цим «Ого!» й закінчилася думка про кіно, і мрія про нього, що сама по собі виникла випадково, може, кілька днів тому у Параски… Догорали в грубці три останні полінця дров…
—    Адьи, Васютко, и у мене вже дьитинка вродьиласи — з радістю повідомила цю новину своїй сестричці Параска.
—    Та єк це?.. Коли?! — здивованими очима на Параску дивилася сестра, не poзуміючи нічого…
—    А — так! Подьивиси на лужечко, тьий уздриш… Там, там, — на подушечці. Василина глянула на подушку, а там велика за розміром, і грубезна за товщиною лежала книга…
—    То моя першя дьитинка, Васютко, першя… — пояснила Параска.
—    То це твоя дьитьинка?! Агій на тебе!.. — почула Параска.

—    Так!.. Це моя першя… У муках урожена…
Того ж дня, але під вечір, до Парасчиної хатини завітали Штефан з Ганною подивитися на першу доньчину «дитинку», а на своє перше «внучатко»… Обоє знали про що йдеться, бо Василина відразу батькам передала новину…
—    Ану, Парасочько, показуй своє дитинєтко!.. — попросив Штефан. Він узяв обережно з ліжка книгу обома руками, та й ледве втримав… Потримав, потримав ув обох руках, та й передав у руки Ганні.
—    О-г-г-о!.. мало не впустила з рук книгу Ганна,
—    то дитинє, нівроку, тіженьке…
—    Tримай добре, бабко, своє онучєтко… Тримай добре!.. Слава Богу дочєкали-cмиси з тобов… Типеp уже і умиратьи мож… Є наступньичька у нас — напів жартівливим голосом вимовив Штефан.
Рано-вранці наступного дня, доки ще не були заслонені вікна Парасчиної хати, прибігла до Параски Василина.
—    Шо сталоси, Васютко?! Шо?.. — запитала Параска захекану від бігу сестру.
—    Та ничьо ньи сталоси! Ничьо!.. Але я, докив йтьи у село, хотіла запитатьи тибе кілко важит тота книжка, шо вчєре ледве мамка ньи впустьила з рук, шо така тєжка в’на… — відповіла Василина.
—    А тьи хочєш у селі про тото розказатьи?..
—    Ні-ні! Ньи того питаю! А так кортіло знатьи…
—    Ньи знаю, Васютко. Я ньи важила… А єк людьи прочєтают, то скажут, ци шош важит тото, шо там написане, ци — ні…

—    То скажи хоть: кілко у ній листочьків, шо в’на така грубецка…
—    Я листочькє ньи рахувала… Укладала, аби умістьилоси то, шо…
Доки Параска відповідала, Василина стала рахувати листки книги. А через пару хвилин вигукнула, закриваючи книгу:
—    Ог-г-о-о!.. Ничьо собі!.. Я нарахувала п’єтьсот штьирнацєть, а, може, на одну помилиласи, то — п’єтьсот п’єтнацєть листочьків… То ньи дурно така кньижка тєжка! То — ньи дурно… Та книжка, єк Євангеліє с’єте, виглєдає… И все тото руков твоєв написане… Тьий шшє до того намальованьий кождий листочьок усєкєми узорочьками… Коли тото тьи устьигаєш? Га?!.. Шінуй себе трошкє… Я тобі тут теплого буришіньика принесла… Мамка лишень шо пекла…
—    Бери їж! А я побігла, — сказала Василина, обнявши сестру, і дійсно побігла вузькою стежкою від хатини вдолину, в село. Вікна Парасчиної «опритульки» відразу заслонилися чорним полотном… Параска стала домальовувати ікони… Коли вона малювала образи, то трималася суворого посту. Той свіженький «буришіник», що принесла Василина від мами, остив, зачерствів потому, за кілька днів Парасчиної роботи над іконами…
Ще церковні дзвони того недільного ранку не дзвонили на Службу Божу, як Параска вже стояла коло церкви. Стояла, тримаючи в обох руках чималий пакуночок, обгорнутий білим полотном…
—    Слава Ісусу Христу! — привітався з Параскою

чоловік, котрого вона впізнала по голосу, але не бачила, бо він підійшов з протилежного боку, напевно, обходячи будинок довкола, аби пересвідчитися, що все в порядку…
—    Навіки слава Богу, — відповіла Параска, повернувшись убік знайомого голосу. То був старший за віком чоловік, поважний криворівнянський ґазда, інтелігентний селянин, що служив у криворівнянській церкві паламарем. Bін підійшов до Параски, знявши капелюха з голови, поцілував її в руку, котру вона тепер вивільнила від пакунку…
—    Єк си маєти, пані Парасочько?! — спитав він чемно.
—    Та миром, Богу дєкуватьи… Дєкую за запитанє!..
—    відповіла Параска, а сама, поміж тим, подумала, що за багато-багато років вона не чула слів пані Параско, чи пані Плитка… Хоча й давно вже не кличуть: «гражданка Плитка…»
Зайшла до церкви, приперла пакунок до лави і вклякла перед іконою Божої Матері. Молилася довго. Молилася, доки в церкву не зайшов священик. По молитві встала з колін і попросила паламаря, аби той чемно попросив священика вийти до неї: «Бо я — жінка… Тьий ньи смію заходьитьи у захрестіє… Тьий шшє передь Службов Божов… Будьте такі чємні, попросіт панотця…» Коли священик підійшов до неї, що стояла недалеко від іконостасу, то привітався, будучи уже в рясі. Параска надзвичайно хвилювалася, не знала, як їй вимовити перше слово… Коли розгорнула біле полотно, в котре було загорнуто дві ікони, на священика глянули

четверо очей: очі Ісуса Христа й очі матері Божої:
—    Це офіра нашій церкві, отче… — ледве видихнула ці слова, дуже схвильована, аж зніяковіла, Параска.
—    Церква вам дякує, пані Параско, за таку дорогоцінну офіру. Ми будемо молитися до Отця небесного, аби зіслав вам щедрі небесні Дари, здоров’я міцного… Аби ваші золоті руки не знали втоми, славлячи Господа нашого, Ісуса Христа та Матір його, Пресвяту й Непорочну Царицю небесну — Марію… Ще раз дякую за офіру вашу… Ми будемо молитися, аби Господь благословив труди вашіво славу Отця і Сина, і Святого Духа… Ще раз дякую від імені нашої церкви…
Й передав образи-ікони паламареві. А передаючи ікони, додав: «Ми знаємо про жертовну вашу працю, пані Параско, во ім’я землі нашої, наших гір, во славу землі і небес… Най Всевишній оберігає вас і всю вашу родину… Ще раз дякую. Слава Ісусу Христу»!..
У церкву почали заходити люди. Під кольоровими килимами то тут, то там поскрипувала старенька підлога. У цій урочистій тиші було чути найменший рух кожного прихожанина чи прихожанки. Навіть чути було, як потріскують запалені свічки, як чмихають потихо носиками, час від часу, малі діти.
Після Служби Божої, після довгої проповіді, після різних оголошень, отець оголосив, що парафіянка, художниця Параска Плитка, поофірувала церкві ікону Ісуса Христа й ікону Матері Божої. Після чого, на всю церкву й на усі гори пролунало «Многая літа»…
По службі Божій люди не квапилися розходитися по домівках. Був погожий день.

—    И-и-й! Та куда си квапитьи?..
—    Тьий так си здьибаємо ни згуста…
—    Хіба шо коло церькви… — чути було голоси чоловіків, що стояли невеличкими групками: хто коло церковної брами, а хто — коло дзвінниці. Жінки стояли собі окремо, аби їм у бесіді, котрої вони дочекалися, не заважали чоловіки…
—    Чєлідьина має своє дов бесідьи… — казав хтось із групи чоловіків коло брами.
—    Aє-aє! Добре кажете… — додав хтось із чоловіків, аби підтримувати розмову… В кінці церковного подвір’я, у кутку його, зібралася чималенька група жінок, що теж насолоджувались недільною зустріччю:
—    Адьи… Параска Штефанова согодне у церкві була…
—    А була?..
—    Була! Була!.. Ви, шо, вуєнко, ньи чюли, шо панотец казав, тьий «многая літа» співали-сми… Ви шо, ньи чюли?..
—    И-и-й!.. Панотец казав?.. Та чюла-чюла… Але ньи чюла про шо казав…
—    А ви шо, вуєнко, и Служби Божої ньи чюєти?..
—    А то нашо мені траба було чютьи?.. Та людьи хрестіcи, тьий я хрестюси. Людьи уклікают, тьий я тогдьи… Ого! Уже давно ньи чюю. Тьий ньи вижу… А до церковці кортьит… Видко, шо я уже гет глуха… Єк мало шо вижу…
—    А образочькє виділи, шо Параска уфірувала церкві?..
—    Файні образочькє! Єк живі…

—    А дьивиси, мой!.. — сказала одна з жінок, що була в черленій хустці з жовтими квітами — а дьивиси…
—    А чюли-сте, чюли?.. Кажут, шо Штефанова Параска з розуму зийшла…
—    Так-так! Никуда ньи ходит… Заперласи у хаті тьий сидьит дньинскьи…
—    Ага!.. Навіть, панотця ньи пустьила у хату…
Кажут …
—    И-и-й, Боже!..
—    И в проголоді жиє…
—    Нима коли собі їстьи зваритьи… Ї’…
—    Нима з чього, кажут…
—    Сарака, адьи…
—    Кажут, шо у неї у хатчіні повно паперів усєкьих списаньих та змальованьих тілко, шо нима де сістьи, ньи то шо легтьи видпочєтьи…
—    Подаласи Парасочька Штефанова гетгет… Я ї’ виділа…
—    Тьий посивіла… Гет посивіла! А шшє — молода…

—    Ану, розходімси, жінкє! Розходімси… Чьолові-

кьи наші уже давно д’хаті пишли… А ми тут… Обмов’єємо тут коло церькви… Тьий шшє по Службі Божій… Ану — доста!.. — сказала одна, може, найстарша за віком.
—    Та ми ньи обмов’єємо, вуйночько!.. Та — Боже бороньи, аби…
—    Та Парасочька така мудра та щєра, шо… Та — добра… Ми ньи обмов’єємо…

— И-и-й!..
Параска, що стояла далеченько від гурту жінок, не чула їхньої розмови. Та якби навіть чула, то їй то було би байдуже… Вона тут стояла, затримавшись на церковному подвір’ї, бо чекала на свою сусідку — родичку і майже ровесницю, котра затрималася у церкві.
«Відий шшє молитси… В’на любит довго молитьиси по Службі Божій…» — думала Параска, переступаючи з ноги на ногу, бо ноги терпли…